|
|
Спогади ветеранів
Балюк 18.09.1926 року народження мешканець ж/м Шевченко
В армію був призваний в 17 років. Почав воювати у Білорусії. У 18 років партизанив. Воював у піхоті. Пройшов Брест, Польщу, Варшаву. 24 квітня 1945 року був поранений під Берліном. Саме цей епізод він згадав під час зустрічі: «21 – 24 квітня 1945 року під Берліном було дуже жарко. Не бажаю нікому бачити таке в своєму житті. Саме там я отримав поранення. Маю надію, що ви будете пам’ятати якою ціною ми, старше покоління, завоювали цю свободу. Багато з тих, хто воював, не долюбили. Загинули зовсім юними. Вічна їм пам'ять. Я закликаю вас пам’ятати їх і поважати тих, хто залишився в живих. Дякую за пам'ять». День Перемоги зустрів у шпиталі. Був нагороджений двома орденами Слави, орденом «За відвагу», має орден Червоної Зірки та орден Вітчизняної війни. Частий гість у школі, проводив уроки мужності з учнями.
Калінін 19.01.1927 року народження мешканець ж/м Шевченко
Почав воювати з 18 років, на сході з японцями в бригаді морської піхоти. Має орден Вітчизняної війни та медалі. Вразила його найбільше поведінка японських самураїв, які не здавалися живими, а на очах наших воїнів самі себе вбивали, розпорюючи свої животи. День Перемоги 9 травня 1945 року зустрів у Радянській Гавані, всі дуже раділи, бо знали, що це може прискорити наше повернення до рідних домівок.
Баглай 12.12.1925 року народження
Під час війни закінчила курси медсестер у Дніпропетровську. На передовій не воювала, а допомагала ставити на ноги поранених у шпиталі при військових частинах. «… Дуже важко було бачити молодих воїнів, які помирали від ран, а допомогти їм не можеш», - говорить Любов Денисівна. …Останній рік війни шпиталь розташовувався поблизу Відня. Саме там одержала поранення,в дворі шпиталя, коли розвішували сушити бинти. В цей час почалося бомбардування з літаків, і осколком мені відірвало стопу однієї ноги. Стала інвалідом, спочатку надали мені допомогу в цьому шпиталі, де я служила, а коли вони пішли за військовими частинами, мене доставили в шпиталь в Румунію. День Перемоги зустріла в Румунії, в шпиталі, де лікувалася. Це була дійсно радість зі сльозами на очах, коли всі, хто міг рухатися, вийшли на подвір’я шпиталю, обіймалися, поздоровляли один одного. Кричали: “Ура! Ура! Ура!” Маю лише ювілейні медалі».
Будко
03.03.1916 року народження мешканка ж/м Шевченко
«... Війну зустріла вдома, на станції Кільчень, де проживала з 2-ма дітьми у батьків. Чоловіка забрали уже на фронт. Ми допомагали колгоспу виводити корів, вивозити топливо, йшли працювати туди, куди нас направляли. Дуже страшно було в один із днів 1943 року, коли до мене постукала жінка з дитиною 5-ти років. Я впустила її погрітися і покликала сусіда, бо була сама в домі з двома своїми дітьми. Хлопчик дуже кричав чомусь, а в цей час йшов поряд поліцай, почув, і забрав їх з собою. Дуже боялася, що і мене з дітьми розстріляють. А в грудні, 30 числа 1943 року в 12.00 ночі знову постукали до нас у вікно. Але це вже були наші партизани. Почалося визволення України. Принесли продукти і попросили приготувати їм обід, а самі лягли відпочити, бо були дуже вимучені боями. Раптом почулися вибухи з боку Перещепино. Я розбудила військових, але вони сказали, що це наші війська наступають. І лише, коли я взяла корову, щоб її заховати від вибухів, повернулася додому, а біля будинку уже німець намагається вибити прикладом вікно. Я хотіла зняти меншого п’ятирічного сина з печі, бо старший бігав біля мене, і в цей час мене було поранено в лікоть, а у сина відірвало 3 пальці. Хата загорілася, і треба було рятувати корову-годувальницю і все, що ще можна було. Тому не помітила, де поділися солдати. Свекруха відвела дітей до сусідів. Корова у мене вирвалась із рук, а я упала і тільки, коли побачила на землі кров, зрозуміла, що поранена. А до цього болю не відчувала. Лікуватися прийшлося цілий рік. А свекруха мені потім розказувала, що дехто з партизанів і декілька німців згоріли в хаті. Перемогу зустріла в Києві, де навчалася на курсах. Саме йшли на заняття, а по радіо об’явили про Перемогу. На вулиці стояли і наші люди, і німці-полонені, і всі слухали повідомлення. Хтось плакав від радості, хтось кричав «Ура!». Після курсів почала працювати на автобазі. Чоловік повернувся з війни аж 30 грудня 1945 року.
Клименко
14.10.1927 року народження мешканець ж/м Шевченко
«Коли почалася війна, мені було 15 років, навчався в 7 класі. Під час війни допомагав переганяти худобу за Дон, потім повернувся додому. А у 18 років послали в Росію в місто Балахта біля Горького, в школу курсантів, готуватися до війни проти Німеччини. Знаходились в землянках, вчили мене на зв’язківця-телефоніста. Старшим над нами був сержант 1926 року народження. Оскільки це було зимою, я застудився, у мене заклало вухо, тому мене перевели на “приборіста”, обслуговував 8 чоловік. Ми розраховували координати для артилерії після того, як нам передавали інформацію з літаків-розвідників. Після курсів мене направили воювати в Японію. Саме в ешелоні біля Хабаровська зустрів Перемогу. Коли нам об’явили про Перемогу, всі вискочили з ешелону. Навіть я, незважаючи на рану на нозі. На ешелоні - артилерія, навкруги - тайга. А ми співаємо, танцюємо, солдати грали на баяні. З нами були і медсестри , і командири. В 1947 році закінчив полкову школу, в якій навчався один рік. Мені було присвоєно звання сержанта. Після цього служив на Сахаліні до 1951 року. Маю дві медалі за участь у війні проти Німеччини та Японії і ювілейні медалі…»
Мєсєврєнко 24.06.1925 року народження мешканка ж/м Шевченко учасниця війни, вчителька початкових класів
«…В 1941-1943 роках я навчалась у 8 - 10 класах. Влітку працювала у колгоспі на різних роботах. А в 1942 році влітку була мобілізована повісткою на будівництво аеродрому в м. Бугурусла на червень – липень. В 1943 році в 18 років уже працювала вчителькою молодших класів в радгоспі імені 2-ої п’ятирічки Іваківського району Оренбурзької області. Там і зустріла День Перемоги з колегами. Накрили на стіл, співали, танцювали, раділи, але з сльозами на очах, бо багатьох хлопців – однокласників не дочекалися, вони загинули на війні. Після переїзду до м. Дніпропетровська в 1954 році, працювала в школі на ж/м Шевченко. В класі у мене навчалися дідусі деяких нинішніх учнів школи №125 – Трошин З., Прилуцький М. та Черняк.
Пізніше працювала в СШ №39, в останньому класі, який я випустила в цій школі, навчалась Шкленська Людмила Іванівна, яка зараз працює директором НВК №70.
Всі свої знання і сили віддавала дітям, яких навчала. Рада, що і вони сьогодні мене не забувають. Вдячна їм за підтримку під час моєї хвороби. Впевнена, що і ви, ті хто сьогодні навчається в школі, продовжите справу батьків і дідів, будете достойними громадянами і патріотами своєї Батьківщини.»
|
