|
|
Пам'ятаймо минулеКожна річниця цього величного свята – це завжди світлі почуття і дзвони пам’яті, що б’ють у людські серця. Низький уклін, вічна пам'ять і слава визволителям, котрі зі зброєю в руках захистили свободу і незалежність нашої країни. Народжувався з квітів і роси. Хто на базар собі збирався, А хтось травичку зранку вже косив. Не знали ще, що тінь лягла на плечі, Що буде боляче дорослим і малечі…
Народ живе, доки живе пам'ять про минуле.
«Говорить Москва! Працюють усі радіостанції Радянського Союзу! Сьогодні німецькі війська без пред’явлення будь-яких претензій порушили державний кордон Радянського Союзу на всій території від Білого до Чорного морів і атакували прикордонні частини…» Ці слова, озвучені голосом Левітана 22 червня 1941 року, закарбувалися в пам'яті і дорослих, і дітей, навічно. До Придніпров’я фронт упритул підійшов уже на початку серпня 1941 року. На підступах до Дніпропетровська йшли запеклі кровопролитні бої. Героїчно боролися воїни резервної армії, мужньо захищали місто і курсанти артучилища.
Падали юні берізки, Горіли стрункі явори, Чужинське, фашистське військо Морозили наші вітри.
Курсанти, хлопці безвусі, Збороли холодне Дніпро, І впали навічно у лузі За волю, за мир і добро.
За героїзм, проявлений у боротьбі з фашистами, училищу в 1943 році було вручено червоний прапор. Нині ця реліквія зберігається в обласному історичному музеї міста. На лівобережжі, на місці запеклих боїв, курсантам Дніпропетровського артучилища споруджено пам’ятник. Пам'ять людська не знає забуття. Тож поклонитися пам’яті загиблих, покласти квіти в день визволення Дніпропетровська та в День Перемоги - обов’язок кожного з нас. Про це добре пам’ятають учні 5-го класу нашої школи.
В боях за Дніпропетровськ загинуло 150 тисяч радянських воїнів, серед них біля 6-ти тисяч бійців 230-ї стрілкової дивізії. Поруч з воїнами, які з останніх сил захищали наше рідне місто, був і наш земляк, Володін Олександр Петрович, 08.06.1926 року народження, «Маленький солдат великої війни». Адже на той час йому було лише 15 років. Багатьом артилерійцям зберіг життя юний Сашко. 25 поранених солдатів, серед яких були і командири, він відвіз із санчастини селища Шевченко у медсанбат в село Єсиповка на підводі, яку разом з конем Корольком взяв з дому. Коли передова проходила через селище Шевченко, Сашко «позичив» у німців кулемет і втік до своїх. Це був перший подвиг школяра. Уже в свої п'ятнадцять Володін Сашко став героєм, отримавши свою першу медаль «За відвагу». А найдорожчим для нього став пам’ятний знак «Учасник оборони Дніпропетровська».
На зворотньому шляху Сашко загружав підводу кавунами, помідорами, яблуками, каністрами з водою і віз все це на передову червоноармійцям, які з радістю його зустрічали і дякували за допомогу.
Саме тут, на останніх рубежах Дніпропетровська, солдати назвали його Гаврошем - іменем сина революційного Парижа. А зверталися до нього по-батьківському: «Синок». Коли ж Сашко дізнався, що артилерійське училище замінює на бойових позиціях 96-й стрілковий полк, він почав проситися у командира, капітана Даманського, прийняти його до бойових лав. «Малий ще ти, - була відповідь, - от якщо батько напише розписку, що сам відпускає тебе, тоді й приходь». Сашко не міг відмовитися від своєї мрії, тож приніс потрібний «документ» (написаний його 17-річним товаришем Іваном Коваленком). «От тепер, ти справжній боєць», - сказав йому командир полку. Так Сашко Володін став сином 96-го полку і розділив з ним всі біди та радості.
Де снаряди падали, й кулі наче злива, Разом із солдатами йшов і він сміливо: В чоботях, в пілотці- мов і сам боєць Сином полку його названо було.
В 1944 році, після того як вижив і підлікувався в шпиталі, повернувся додому з війни, яку зробив своєю долею.
А звільнення нашої України почалося з кінця грудня 1942 року (село Панівка Миловського району на Луганщині - 1-й звільнений пункт). І лише 25 вересня 1943 року було звільнено Дніпропетровськ. До пам’ятника танку Пушкіна приходять і дорослі, і діти. Прикладом є фото Геліка Влада, який ще в ранньому віці з батьками відвідав це святе місце.
Ці знамениті бої відображені в Діорамі “Битва за Дніпро”, де наші учні - часті гості. При цьому цікавляться і зразками бойової техніки.
Всю Україну було звільнено 28 жовтня 1944 року. За мужність, відвагу та героїзм, проявленні під час Великої Вітчизняної війни, багато українців удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них тричі це звання присвоєно українцю Iвану Кожедубу. Звання Героя Радянського Союзу були удостоєні і українські підпільники
В мирний час Володін Олександр Петрович, як і більшість ветеранів Великої Вітчизняної війни, ділився фронтовими спогадами – болем, гордістю і радістю від того, що у Великій Перемозі є і його заслуга. З свого боку учні школи до зустрічі з ветеранами готували концерти, інсценували пісні фронтових років: Простая задушевная «Землянка», «Катюша», скромный, родимый «Огонек», «Темная ночь», веселая «Тальянка», Прекрасный вальс «В лесу прифронтовом»... Те песни были голосом родным, Которые вновь душу встрепенули!
Вот он стоит отвагою богатый, Мне все в нем любо – И грусть его, И давняя мечта.
В свою чергу Володін О.П. був певен того, що юні повинні знати, якою ціною дісталося їм щастя мирного життя. З цією метою і онуку брав з собою до Москви на зустріч з однополчанами. Сам же не пропускав зустрічей з своїми однополчанами, проводив разом з ними екскурсії для молоді у музеях бойової слави. Проте 16.08.2008 року перестало битися серце ветерана, згасло полум’я життя. Але пам'ять про нього та його подвиги вічно буде жити у наших серцях, в серцях рідних та знайомих. Про це дуже вірно сказано в вірші Олі Гринчак «Лист у минуле» (газета «Жизнь» 07.05.2008)
Давно було це на моїй землі, Вже голови покрились сивиною. Отих людей, які були малі, Коли прийшла біда, що звалася війною, Й пишу цього листа до Вас, в минуле, Щоб знали Ви – Ваш подвиг не забули! . . . Безсмертні Ви, не страшне небуття, Бо з нами Ви весь час, Вас не забули, Сьогодні Вам кажу спасибі за життя, Спасибі за майбутнє і минуле!
Щоб згадати тих, хто поліг в бою, захищаючи Батьківщину, завдяки кому юне покоління сьогодні живе під мирним небом, учні нашої школи часто відвідують музеї бойової слави, в тому числі і музей в Самарському районі. Про це свідчать і фотографії, зроблені на фоні тих експонатів, які найбільше вразили учнів, зворушили їхню душу.
Саме в них, на тематичних полотнах, відображені обличчя воїнів захисників, які назавжди залишилися молодими.
Знайшли своє відображення і героїчні будні солдат Великої Вітчизняної і пейзажі сьогоднішньої землі нашої, яка розквітає під мирним небом, - в усьому відчувається багатогранність життя, завойованого в суровій боротьбі.
Победа идет! Победа идет! Невиданно красивая, Неслыханно счастливая, В салютах и цветах Такая, как мечта,- Победа!
Перемога до нас йшла не сама по собі, а кроками тих, хто воював на фронті, хто працював в тилу. Про що свідчать і слова з вірша
Из одного металла льют Медаль за бой, медаль за труд!
Ветерани війни. Їх залишилося так мало. Вдивіться в їхні обличчя, прислухайтеся до їхніх голосів. Вони так хочуть, аби їх почули і зрозуміли. А в ваших душах, сподіваємось, зародяться нові почуття.
Учні 5-го класу постаралися розпитати і записати хоча б найяскравіші моменти зі спогадів ветеранів – земляків, декого з них відвідали вдома, подарували скромні квіти, зігріли своїми посмішками, побажали міцного здоров’я. Маємо надію, що їм, ветеранам, після зустрічі з молоддю буде легше долати життєві проблеми. А нам, молодим, треба берегти пам'ять про людей, котрі захистили країну в лиху годину, щоб не обірвалася ниточка, яка проходить (тягнеться) від покоління до покоління.
|
В роки війни став комсомольцем. Він був класним розвідником, був учасником Курської битви, а в Білорусії, під Барановичами, в 1943 році був тяжко поранений. За участь в боях за Білорусію, в рік 60-річчя визволення Білорусії, його нагородили ювілейною медаллю. 
У боях за звільнення Дніпропетровська особливо відзначилися 236 і 152 стрілецькі дивізії і танкісти Юхима Григоровича Пушкіна. 
Виступав і на уроках мужності, в класі, де навчався його онук Євген Цулигін, який пишався дідусем. 